Аналізуючи історію розвитку школи і виховання в перших цивілізаціях, варто відзначити, що в переважній більшості країн Стародавнього Сходу та Стародавній Греції дівчата були позбавлені можливості здобувати освіту. Відповідно до становища жінки в Афінах дівчата здобували домашнє виховання під наглядом матерів або інших жінок на жіночій половині будинку-гінекеї. Тут вони здобували елементарні навички рукоділля, гри на музичному інструменті, часом і читання та письма.

Про освіту жінок в епоху середньовіччя говорити не доводиться. Увагою до жіночої освіти характеризується Епоха Відродження та період Реформації. До питань освіти дівчат активно звертались педагоги і громадські діячі Англії XVII ст., передовсім Г. Галіфакс і Д. Локк. Вони вважали, що від освіченості матері залежить культурно-освітній рівень її дітей – майбутніх громадян нового суспільства. Саме в цей час в Англії до домашньої просвіти дівчат додалось навчання в приватних пансіонах, де їх учили не лише добрим манерам (танцям, грі на музичних інструментах, кулінарії і т. п.), але також латини, французькій, грецькій, італійській, іспанській мовам, а для дівчат, котрі хотіли продовжити освіту, викладали астрономію, географію, історію та арифметику.

Яскравим прикладом того, як функція ґендерної соціалізації проявляється в освіті, може бути система виховання, розроблена Ж. Ж. Руссо (1712–1778) в його творі «Еміль». Для чоловічої і жіночої статей пропонуються діаметрально протилежні виховні засоби і процеси, а практичні рекомендації з навчання і виховання жінок переконливо демонструють, як можна досягти тих якостей, які приписувалися жіночій «природі». Призначення жінки – народжувати дітей, займатись господарством, створювати сімейний затишок, творити щастя для чоловіка. Виховуючи жінок, вважав Руссо, треба мати на увазі їх взаємини з чоловіками. Подобатись чоловікам, бути їм корисною, заслужити їх любов і повагу, доглядати їх у старості, надавати їм поради втішати, робити їм життя легким і відрадним – такі жіночі обов’язки в усі часи і всього цього необхідно навчати жінок з самого дитинства.

Одним з перших прихильників спільного виховання хлопчиків і дівчаток був Р. Оуен. У своїй праці «Новий погляд на суспільство, чи досліди про утворення характеру» (1814) він писав, що в умовах спільного навчання хлопчики і дівчатка «ставились один до одного як брати і сестри протягом усіх років, які вони до дванадцятирічного віку проводили в школі». Запроваджуючи спільну освіту, Р. Оуен обґрунтував це тим, що жінка повинна отримувати однакову з чоловіком освіту, щоб виконувати обов’язки, як спільні з ним, так і свої особливі. Всебічна освіта жінки, на думку Р. Оуена, вкрай необхідна для звільнення її від тієї економічної і політичної залежності, в якій вона перебуває на даний час.

На відміну від країн Західної Європи, освіта у Київській Русі була доступна для дівчат. У 1086 р. княжна Ганна Всеволодівна відкрила першу жіночу школу в Києві, в той час, як у Європі ще дискутували на предмет того, чи є жінка людиною. Такі ж школи відкривались і в інших містах держави. Ряд джерел засвідчує високу освіченість жінок, насамперед у князівських верхах. У другій половині XIX ст. все частіше звучить ідея не лише однакової освіти хлопчиків і дівчаток, але і спільного їх навчання в освітньо-виховних закладах (М.О.Корф, М.С.Шашкевич, О.В. Духнович).

У роки революції 1905–1907 рр. на увесь голос зазвучала вимога – вирівнювання програм жіночих гімназій з програмами чоловічих. Лише за три роки в Україні було відкрито 33 жіночих гімназій. Саме після революції 1905– 1907 рр. в Україні з’являються перші школи та училища зі спільною формою навчання. Ще одна тема дискусій цього часу – доступ жінкам до університетської освіти. На педагогічному горизонті в цей період засяяли імена жінок- педагогів: Л. Українки, С. Русової,  Е. Евертової та інших.

Проблемам вирішення жіночого питання, спільного навчання хлопців і дівчат, підготовки їх до самостійного дорослого життя присвячено низку наукових праць ви- датного українського педагога С. Ф. Русової. Вона акцентує увагу на національному факторові виховання, сутність якого вбачає в необхідності ознайомлення молодої людини з культурою, звичаями, сімейним побутом того народу, до якого вона належить. Вже змалку оченята дитини мають кохатися в улюблених національних кольорах та орнаментах, розвиток дитячої уяви має здійснюватись на основі народних оповідань, казок, віршів, легенд, а слух – на основі рідних пісень. Етнографічним матеріалом необхідно оздоблювати родинний побут, життя школи, взагалі оточення дітей. Усе це має створювати національну естетичну атмосферу, природно вводити дитину до проблем родини, міжособистісних стосунків.

https://www.youtube.com/watch?v=pOC7z-C1alU

Жінки vs. чоловіки: про що говорить статистика

Роздільна освіта народжує справжніх чоловіків та жінок. За і проти

Дякую за увагу!

А для кращого закріплення матеріалу пропонуємо вам коротенький курс “Гендерна педагогіка”